Кольору чорної жіночої білизни
Посвящается недавно открытой Tribuna.com и людям, считающим, что со всем можно ознакомиться и на спортс.ру. А также: иосифам кобзонам, пребывающим на заработках в России, и пацанам попроще; любителям кальчо и моей учительнице украинского; гражданам, желающим выучить/понимать "мову", и тем, которые уже пишут в комментариях: "какого... (ага! тут же банят) ...черта, ЭТО делает на российском сайте!
Те, що коїться в сьогоднішньому кальчо, можна охарактеризувати суто українським терміном, який в підручниках з Історії зветься "Періодом Руїни". Себто, коли ви власноруч збудовуєте щось грандіозне (нехай, може, ви нічого й не планували будувати), а згодом несамовито все знищуєте. При цьому забороняється просто насолоджуватися процесом – в цьому випадку за вами неодмінно приїде швидка. Ні, саме в той час, коли відчайдушно тиснете на кнопку, і все навколо злітає у повітря, слід ОБОВ’ЯЗКОВО заволати про допомогу, а згодом заходитися звинувачувати в усьому оточуючих. Запам’ятали? Не себе звинувачувати! Оточуючих! Через деякий час ви вже й самі повірите, що непричетні до "диверсії"...
Ще якихось десяток років тому, Серія А була суцільним домінатором – починаючи з ТБ та базарних лотків із майками Шеви, закінчуючи фіналами чемпіонської Ліги. Ми все це пям’ятаємо. І велич Юве, і зірковість Лаціо, і гольові атракціони Баті-гола, і шалений Інтер з завжди травмованим Роналдо... Пам’ятаємо ми і фінансовий та медійний рай, який потім змінився пеклом Моджигейта, котрий і досі блукає привидом десь поблизу. Ледве випорсавшись із тієї коми середини нульових, коли замість триколора на стадіонах Італії здіймалися прапори кольору чорної жіночої білизни, кальчо тільки-тільки починає приходити до тями. Та процес цей постійно затягується, бо замість того, аби, зціпивши зуби, почати відбудову, раз-пораз хтось починає роздмухувати полум’я нового скандалу, що сильно б’є по, і без того, неблагонадійному іміджу Серії А. І все це на фоні занедбанноі інфраструктури, корупції та традиційного апеннінського хоббі – лінощів.
Двадцять чи вісімнадцять
У часи, коли ми з вами проживали у "Великому і Могутньому", коли комерціалізація тільки-но починала наступ на футбол, а за перемогу всім давали лише по два очки, вищий дивізіон чемпіоната Італії нараховув усього 16 команд-учасниць. Якщо зважити, що в Серію Б вилітали одразу троє невдах, то стає зрозумілим факт домінування сірого Еррерівського катеначчо на теренах усього півострова.
Кальчо являв собою війну, в якій головним завданням було уникати поразок будь-якою ціною, а ідеологічно правильним результатом стала нічия 0:0. Запевняю, якби Елізабет Гілберт потрапила до Італії раніше, то іі бестселлер мав би назву "Їж, молися, убивай"
З наближенням "золотих дев'яностих" ситуація почала стрімко змінюватися. Спочатку Серія А відкрила кордони, і на Апенніни потяглися перші легіонери на чолі з Платіні та Марадоною. Щоб їм було кому забивати, Ліга збільшила кількість команд чемпіонату до 18. Трохи згодом атакувальний прорив Арігго Саккі та введення 3 очок за перемогу остаточно вдарили по позиціям осточортілого катеначчо. Ну, і як завжди буває, довершили все шалені гроші, що прийшли у Кальчо.
На зміну суровому Еленіо Еррері чи Ювентусу зразка 70-хх, заступили нові символи яскравої епохи – рок-н-рольні Марадона з Гуллітом та романтичні Платіні і Ван Бастен. Немов ікона, вінчає образ італійського футболу Сільвіо Берлусконі, котрий сидить у новенькому Фіаті і з посмішкою (так вміє посміхатися тільки дон Сільвіо!) розглядає свіжий випуск Gazzetta dello Sport.
Кінець вісімдесятих і дев’яності – це період КальчоРенесансу. Пам’ятаєте, як звідусіль лунало: "– Наші знову програли... – Але ж програли італійцям!". Ось це простувате "італійці" закарбувалося в пам’яті поряд з жуйками "Turbo", чорно-білими планшетниками з тетрісом та термоядерними, але такими улюбленими, ядами напоями "Yupi". То були часи, коли вважалося, що "італійці" можуть потопати виключно у розкоші, і зовсім не вірилося в їх здатність потопати в чомусь ще...
Проте чим багатше ставали власники клубів Серії А, тим більше зростали їхні борги. Всі прибутки і банківські займи йшли на трансфери, бо кожен хотів мати у розпорядженні Верона, Недведа та Індзагі. Заробляти чи кудись вкладати кошти просто не було часу! Усі взяли за принцип рок-н-рольний вислів: "живи швидко, помри ще швидше". На початку нового сторіччя ця "гонка озброєнь" набула таких масштабів, що ледве не призвела до катастрофи. Збанкрутіли Фіорентина, Наполі і ледь-ледь не померли (в буквальному сенсі) Парма та Лаціо. Всі інші учасники баблоексперименту теж переживали нелегкі часи. Хмари Моджигейту лише тільки починали насуватись на Італію.
Аби підтримати клуби і надати їм можливість заробити додатково, Ліга у серпні 2004 збільшує Серію А з 18 до 20 учасників, при цьому скорочуючи кількість вилітаючих з 4 до 3-х команд. Ось цей формат "20(-3)" панує й досі. Воно й не дивно, адже чемпіонат розтягнувся ще на чотири тури/матчі, а значить грошей від ТБ кожен гарантовано отримає теж більше.
Всі ці реструктуризації вплинули на загальний рівень турніру. З’явилося багато "колективів-туристів", які, вирішивши питання самозбереження і розуміючи, що на більше вони претендувати вже не зможуть, спокійно відпочивають. Дехто і зовсім починає щось комусь продавати чи обмінювати. Такі собі джентельменскі послуги, типу, ми вам сьогодні – ви нам завтра. Це проблема не тільки Ітілії, але, зважаючи на те, що саме в цій країні "дивними матчами" займається не сліпа й глуха Федерація, а правоохоронні органи, то й репресіям в більшості піддаються саме італійські клуби.
Так, я погоджуюся, що проблема нових стадіонів, про які зараз волають усі, є питанням першочерговим. Але нові стадіони самі по собі не повернуть колишньої величі Кальчо, а тому, здається, відродження розпочнеться саме з повернення до конкурентного формату 18(-4). Коли зростуть ставки і збільшиться ризик, більшість клубів самостійно прикриє свою базарно-підприємницьку діяльність і всеж почнуть рубатися. І не потрібен буде ніякий Палацці зі сворою карабінерів.
Це іспанські збочинці можуть плескати в долоні і з цікавістю спостерігати, як немічну Осасуну розриває Реал чи Барса. За кожне показове згвалтування мадридці з каталонцями отримують мільйони, тому Прімера може собі дозволити і 30 осасун. В Серії А, де, хвала усім святим, прибутки від телетрансляцій розподіляються більш-менш справедливо між усіма учасниками дійства, і де є хоч якась конкурентноспроможність, 20 команд – це перебір. А ті два матчі, що втратить чемпіонат, можно з легкістю компенсувати достойною боротьбою в тій же Лізі Європи...
Телебачення та прибутки
Якщо завтра зникне Sky, то одразу за ним зникне і Кальчо. Цю істину вам підтвердить кожен італієць. Телебачення – апарат штучного дихання для сьогоднішньої Серії А. Телебачення – це той жаданівський янгол із чорними бухгалтерськими нарукавниками й лупою на крилах, який поновлює поточний рахунок певною сумою в грошовому еквіваленті, аби ти, з одного боку, зовсім ноги не протягнув, а з другого – не надто шикував і не перепаскудив своєї реінкарнації купівлею усіляких Роналду.
До 1999 року прибутки від телебачення розподілялися Лігою Кальчо рівномірно між усіма клубами Серії А. В дев’яносто дев’ятому державний парламент прийняв закон про трансляції, згідно якого усі права переходили до рук власників клубів. Тепер саме вони, а не Ліга, мали вести переговори і отримувати максимальні дивіденти від продажу прав. Те, що трапилося згодом, почало поступово нагадувати сьогоднішню іспанську Прімеру чи чемпіонат України середини нульових.
Вакханалія ця тривала до 2007, коли був прийнятий Закон Меландрі. Тодішній міністр спорту Джованна Меландрі змогла знайти копроміс між Лігою та власниками клубів. Згідно нової постанови, усі доходи від продажу прав розподілялися таким чином:
40% - порівну між усіма командами Серії А;
30% - в залежності від історичних досягнень, результатів останньої пятирічки та минулого сезону
30% - в залежності від кількості тіфозі та населення міст, які представляють клуби
З першим пунктом все зрозуміло, а от два інших – суцільні розбірки та скандали. Воно й не дивно, адже президент тієї ж Пескари чи К’єво, вважає, що саме його команда найбільш історично значима, і що тисячі тіфозі по всій Італії переймаються саме її долею. Тим не менш, більшість власників задоволена.
Приміром, за сезон 2012/13 на усіх представників Серії А передбачено 840 млн. євро + запроваджено "фінансові подушки" в розмірі 30 млн. євро для тих, хто вилетить у нижчий дивізіон. Загалом заробіток клубів від ТБ складе: Ювентус (100 млн євро), Мілан та Інтер (по 90 млн), Наполі і Рома (по 65 млн), Лаціо (50 млн), Фіорентина (45 млн), Удінезе і Палермо (по 40 млн), Сампдорія (37 млн), Дженоа, Болонья, Кальярі, Аталанта і Катанія (усі по 35 млн), Торіно (34 млн), Парма (32 млн), К’єво (29 млн), Сієна (27 млн) та Пескара (24 млн).
Щоб ви в повній мірі осягнули вплив телебачення на нормальне життєіснування італійських клубів, приведу останню викладку агентства Deloitte, яке кожного року складає рейтинг ТОП-20 по прибутковості.
Ці цифри – сумма трьох компоненів: 1. Match Day (продаж абонементів та білетів) 2. Broadcasting (ТБ-трансляції. Сюди ж входять усілякі призові від УЕФА) 3. Commercial (спонсори і мерчендайзінг). Якщо розглядати все окремо, то виходить така картина (у відсотковому відношенні):
* В минулорічному рейтингу Юве посідав 13 місце, а заробітки з МД складали жахливі 8% (!!!). Новий стадіон суттєво покращив становище синьйори.
Як бачимо з таблиці, кошти від телебачення є основною статтею прибутку італійських ТОП-клубів. Але, друзі мої, це ТОП! Якщо ж ми будемо аналізувати клуби типу Аталанти, Катанії, Дженоа, Болоньї і т.д., то там, взагалі, пункт ТБ буде складати до 70-80 відсотків. Серія А так і не навчилась заробляти на чомусь іншому. Складається враження, що, якби не Закон Меландрі, в теперішні часи фінансової скрути у чемпіонаті Італії грала б лише половина команд-учасниць, інша половина просто б не вижила.
Стадіони
Як говорять самі італійці, ця проблема, мабуть, вирішиться лише тоді, коли до влади знову прийдуть фашисти на чолі з новим Муссоліні. Щоб ви там не казали про чорнорубашечників, та, по-перше, саме вони подарували нам кальчо, а, по-друге, саме парубки Беніто понабудовували спортивні арени на покоління вперед. Так-так, якщо подивитися у паспорти більшості стадіонів Ітілії, то у графі "дата народження" помітимо 20-30-ті роки минулого сторіччя. До речі, знаєте, хто створив славнозвісний "будинок Італії" Коверчіано? Правильно!
Лише 8 із 20-ти клубів сьогоднішньої Серії А грають на аренах, не побудованих за часів правління Муссоліні. Але, шановні, це такі ж середньовічні пам’ятки архітектури: Адріатіко (Пескара) – 1955 р., Сан-Паоло (Неаполь) – 1959 р., МаркАнтоніо Бентегоді (Верона) – 1963 р., Фріули (Удіне) – 1976 р., а генуезьський Луіджі Ферраріс, котрий ділять між собою Сампдорія та Дженоа, взагалі 1911 року народження! Марні спроби Кальярі обзавестися стадіо призвели до того, що президента Челліно кинули за грати, а команда фактично перебуває без власної домівки. І серед цього параду архаїки, тільки Ювентус Стедіум заслуговує на термін "найсучасніший".
Поштовхом до вирішення цієї проблеми мусило бути Евро. Та спочатку Платіні витягнув з конверта "Ukraine & Poland", а згодом пригадав, що він не тільки президент УЕФА, але й француз. Судячи з подальших подій і того факту, що Евро розділять мов пиріг по усім містам і селам, Італії доведеться вірішувати проблему власних стадіонів без допомоги Європейської Ассоціації.
Тільки ви не подумайте, начебто, взагалі, нічого не робиться. Практично у кожного клуба є свій власний проект на кільканадцать мільйонів євро. Декотрі взагалі обзавелися вже спонсорами, меценатами, прорабами та навіть персонажами, що в майбутньому будуть красти цемент на будівництві! Розписано все, але ніхто не збирається щось розпочинати. Проблема у фінансовій кризі та, в більшій мірі, в місцевій бюрократії. Власники хоч сьогодні готові дати старт новим спорудам та за умови, що їм нададуть землю у власність, бо інакше немає сенсу витрачати свої мільйони. Муніципалітет, як завжди, проти. В решті-решт, ця війна одного дня скінчиться, і питання нових стадіонів буде закрито... але коли саме?
Відвідуваність
Погодьтеся, навіть яскрава батальна сцена з м’ясом і кишками не може повноцінно сприйматися на напівзаповнених аренах. Ще за часів Римської Імперії на розбірку двух голодних рабів збиралися повні колізеї. Узяти хоча б АПЛ. Так, і саме по собі англійське дійство є соковитим, але шаленості йому надають саме вболівальники. Без них не можна. Особливо зараз, коли футбол перетворився на бізнес.
В НФЛ є таке блискуче поняття як "blackout". Коли клуб не взмозі заповнити власний стадіон, Ліга відміняє показ і транслює інший матч. Причина – незаповнені трибуни впливають на імідж американського футболу та можуть вдарити по самій НФЛ. Якщо зараз ввести таку ж практику в Італійській Серії А, то ми, ймовірно, дивилися б суцільний Ювентус, деколи Мілан з Інтером, ще рідше Наполі, Рому та Фіорентину. Про існування таких колективів як К'єво та Сієна можно було б забути, а про місто Удіне нам би вперше повідомила вчителька географії.
Відвідуваність матчів Серії А в період з 1999 -2011 років впала на 21%! У той час як в англійській Премьер Лізі вона виросла на 15% за той же період, а в Бундеслізі, взагалі, на 48%!!! Ясна річ, що італійці не розлюбили кальчо, просто вони справедливо вважають, що краще дивитися футбол вдома, аніж в жахливих "стадіонних" умовах.
Застарілі спортивні арени Італії – це антонім слова комфорт. Власники клубів, що воліють жити виключно з прибутку від ТБ-трансляцій, теж нічого не роблять для того, аби закликати людей на трибуни. Хоча, якщо подивитися на це з іншої сторони, то навіщо це їм? Виключно усі стадіони (окрім Юве) належать місцевій владі, римський Олімпіко – взагалі, державна власність, так якого дідька я маю вкладати кошти і робити реконструкцію будинку, який мені навіть не належить?
Добре, хоч парламент запровадив "картки вболівальника", що надають змогу ідентифікувати особу тіфозі і недопускати на матчі неблагонадійні елементи, бо донедавна похід на футбол був не просто заняттям незручним, а ще й вкрай небезпечним. Критичною точкою у посиленнях засобів безпеки став грудень 2007, коли у заворушеннях після сицилійського дербі було вбито поліцейського Філіппо Рачіті і призупинено ігри чемпіонату.
Та, хоч на аренах кальчо вже не ведуться кроваві бойові дії, все ж занедбаність інфраструктури, наявність ТБ та загальна криза Серії А, де вже немає десятків світових зірок (я теж жадав би на власні очі побачити Мессі чи Роналду, аніж дивитися на Пелісьє чи Ікарді) – це ті чинники, які негативно впливають на збільшення аудиторії. Тішитися можно лише з того, що становище тяжко-важко та виправляється. Але до слави середини 90-хх ще дуже й дуже далеко...
